Актуальні проблеми АПК України та роль науки в їх вирішенні

Володимир Снітинський, Георгій Черевко, Петро Гарасим

Порушені актуальні проблеми, характерні для сучасного етапу роз­вит­ку агропромислового комплексу України з врахуванням специ­фіки її західних регіонів, аналізуються можливості для застосування досягнень науки до вирішення визначених проблем, розглядаються орга­нізаційні моменти залучення наукового потенціалу до цього процесу.

 Очевидно, немає особливої потреби зупинятись на важливості  сільського госпо­­дарства і всього агропромислового виробництва в житті людей. Вона обумовлюється об’єктивною реальністю – існуванням потреб людей в продуктах харчування і продуктах першої необхідності. Ці потреби є всезагальними, оскільки стосуються всіх людей, що існують на планеті. А вирішення їх з кожним днем стає все актуальнішим, оскільки друга половина нашого століття позначена небаченим раніше зростанням населення Землі. Темпи збільшення чисельності людей за цей час були вищі, ніж за всю попередню історію людства. Якщо у 50-ті роки на планеті налічувалося 2,5 мільярда осіб, то нині це число більш, ніж подвоїлось і становить 5,6 мільярда. Водночас відбуваються вельми тривожні природні процеси. Ширяться пустелі, скорочуються і вмирають ліси, з’являються “дірки” в озоновому шарі, який захищає нас від згубної дії ультрафіолетового випромінювання Сонця, насувається загроза глобального потепління. Багато фахівців вважає, що збіг у часі погіршення навколишнього середовища і вибухового зростання чисельності населення Землі не є випадковістю.

За найсприятливіших умов ведення сільського господарства і обмеження споживання м’ясних продуктів Земля, в принципі, може прогодувати 33 мільярди осіб – приблизно в шість разів більше нинішньої кількості. Цю оцінку дано на підставі дослідження Міжнародної сільськогосподарської організації (ФАО) при ООН, проведеного ще 1982 року за показниками виробництва продуктів харчування у 177 країнах, що розвиваються.

Розвиток сільського господарства і всього агропромислового комплексу є визна­­чальним у розвитку економіки України в цілому. В свій час ми досягли були того, що на виробництво 1 кілограма свинини, яловичини, м’яса птиці, на десяток яєць затрати мали в два з половиною рази менші, аніж передові фермери США, Англії, Франції чи Німеччини. Кілограм хліба тоді у нас коштував 16-20 копійок, а в США – півтора долара. Незаперечним є й те, що солідні кошти пішли на соціальну сферу села – будівництво житла, шкіл, лікарень, закладів побутового обслуговування.

Але сьогодні сільське господарство як головна галузь агропромислового комплексу опинилось у надзвичайно важкому економічному становищі. У результаті руйнування технологічної інфраструктури на селі, деградації аграрного сектора економіки в Україні катастрофічно зменшилося виробництво сільсько­госпо­дарської продукції.

Головними причинами цього є відсутність достатнього рівня наукового обгрунтування економічних реформ і надмірна заполітизованість процесу їх реалізації. За час рефор­мування економічного механізму в Україні допущено ряд помилок, головними з яких є ігнорування дії об’єктивних економічних законів. Так, наприклад, порушено об’єктивний закон вартості, який передбачає, що ціни мають відповідати вартості продукції, тобто відшкодовувати витрати і приносити певні прибутки. Проте ціни на продукцію сільського господарства не забезпечують рентабельного виробництва. Вони нижчі світових у 2-3 рази, тоді як на промислові товари вони значно вищі від світових. За 8 років темпи зростання цін на товари промисловості, що надходять сільськогосподарським виробникам, зросли у 5,7 раза вищими темпами, ніж на сільськогосподарську продукцію.

Не враховано також дії закону відповідності попиту і пропозиції, який проявив в таких умовах свій зворотний вплив. Через нерегульовану державою лібералізацію цін штучно втратили купівельну спроможність не тільки сільськогосподарське виробництво, а й населення. Ціни на товари народного споживання виросли у 2,9 раза вищими темпами, ніж зарплата у робітників і службовців, і в 5,2 раза вищими, порівняно до працівників сільського господарства. Промисловість необгрунтовано підвищила ціни, але це її не врятувало. Спад виробництва там навіть більший, ніж у сільському господарстві, тому що втрачено покупця в особі сільськогосподарського виробника і всього населення. Нехтування тільки цими двома законами призвело до розбалансування всього народногосподарського комплексу.

В західному регіоні України ситуація ускладнюється ще й в зв’язку з потужним впливом на ринок продукції АПК економіки сусідніх європейських держав, що знижує конкурентоздатність вітчизняного виробника на внутрішньому ринку, а також тим, що рівень реалізації науково непродуманих і економічно необгрунтованих реформ у цьому регіоні є вже відносно вищим, ніж в інших регіонах.

Реформа взагалі означає певну зміну, причому, передбачається, що ця зміна повинна мати позитивний характер, тобто, забезпечувати прогресивні зрушення в процесах, в яких ця зміна відбувається. Згідно з об’єктивними законами діалектики, механізм реформування полягає в розробці і реалізації системи конкретних заходів з приведення продуктивних сил у відповідність з якісно новими виробничими відносинами, що відповідають вищому рівню економічної і політичної організації суспільства. В зв’язку з цим, реформування відносин власності в умовах переходу до ринкової економіки є найважливішою передумовою для майбутньої успішної роботи аграрного сектора економіки.

Важливість проведення аграрної реформи в Україні обумовлюється характером її економіки, основу якої, в силу об’єктивних природних умов і структури природно-ресурсного та виробничого потенціалу, становить аграрний сектор. Однак слід врахувати, що орієнтація на реформування лише аграрної економіки була б помилкою, оскільки забезпечити вихід країни з кризи неможливо лише за рахунок однієї галузі чи їх групи. Потрібний комплексний підхід до вирішення проблеми розвитку економіки країни. Але пріоритетність, без сумніву, повинна бути забезпечена за сільським господарством і агропромисловим комплексом в цілому.

За 1991-1998 рр. в Україні було прийнято дуже багато різних програм розвитку економіки: національні, державні, міжгалузеві, галузеві, передвиборні та інші, починаючи з постанови Кабінету Міністрів від 25.08.1991 року №110 “Про підготовку проекту законодавчих та інших нормативних актів по реалізації надзвичайних заходів по стабілізації економіки України і виводу її з кризового стану”. Ніхто за виконання програм не відповідав, тимчасові уряди не забезпечували її фінансами і матеріальними ресурсами, справа пускалась на самоплив і, в результаті, конкретних реальних позитивних зсувів не спостерігається. Перевиконання у нас досягається тільки по “вивільненню” працюючих – без роботи залишилось більше 3 млн. працівників.

 Досвід країн Центральної і Східної Європи показує, що програма розвитку економіки країни повинна бути одна, науково обгрунтована, скоординована, з конкретними розрахунками, з відображенням джерел покриття передбачуваних витрат і визначеними відповідальними за реалізацію її положень.

Будь-які зусилля з розробки різного роду програм на близьку, середню і віддалену перспективу в розрізі господарюючих суб’єктів регіонів і галузей будуть марними, якщо не відпрацювати на рівні держави “правила гри” відповідно до вимог об’єктивних економічних законів і домагатися їх виконання всіма без винятку суб’єктами підприємницької діяльності. А сільське господарство в системі економічних регуляторів повинно стати зоною пріоритетного розвитку. В свою чергу, розвиток аграрної економіки дасть поштовх розвитку машинобудування, хімії, будівництва, переробних та інших галузей.

З позицій інтересів регіону і розвитку АПК важливим є узгодження і об’єднання стратегічних цілей організацій галузі освіти, науки і наукового обслуговування сільськогосподарських виробництв і переробних підприємств, банківських організацій регіону.

Таке об’єднання може бути реалізоване на договірній, асоціативній основі шляхом створення регіональної асоціації “Аграрний навчально-науково-виробничий комплекс”. Головним завдання такої асоціації є координація дій у освітній, науковій, впроваджувальній і виробничій діяльності. При цьому не порушується юридична самостійність організацій, які входять в Асоціацію. Асоціація може взяти на себе й функції поширення нових технологій, надання інформаційних послуг, придбання й використання на кооперативних засадах унікальних машин і обладнання, перепідготовки кадрів тощо.

Вказана Асоціація може бути створена при Західному науковому центрі НАН України і Держкомнауки України, який має досвід формування і організації роботи таких комплексів. Навчально-науково-виробничою базою такої Асоціації цілком закономірно повинен стати Львівський державний аграрний університет [1, с.24].

Аграрна освіта і наука в процесі ринкових перетворень втратили “споживачів” своєї продукції і перспективні орієнтири розвитку. Деформації в освітньо-науковому комплексі – це породження колишньої екстенсивної спрямованості розвитку підприємств АПК в Україні. Несистемні підходи до формування господарств нового типу в АПК, непродумані схеми приватизації сільсько­господарських та переробних підприємств спричинили різке падіння потреби в кваліфікованих працівниках, спеціалістах колись масових та престижних професій. Залишаються без вжитку результати наукових досліджень як вищих освітніх закладів, так і науково-дослідних установ. Разом з тим, нове соціально-економічне середовище, що формується в процесі ринкового реформування, диктує необхідність не скорочення обсягів і чисельності підготовки кваліфікованих працівників (інженерів, економістів, агрономів, будівельників тощо), а якісного оновлення суті сільсько­господарської освіти всіх рівнів в тісній інтегративній взаємодії з науково-дослідними установами.

У світі існує такий показник, як фінансові затрати на науку в перерахунку на наукового працівника. Оптимальним значенням цього показника вважається сума 10-12 тис. дол. США. Якщо у Франції рівень цього показника перевищує 175 тис. дол., в республіці Корея – 75 тис., то в нас – менше 5 тис. Якщо ж у кількість наукових працівників по країні включити ще й викладачів вищих навчальних закладів (які по статистиці сюди не включаються, але більша частина наукових розробок здійснюється саме в цьому секторі), то цей показник буде ще як мінімум в два рази меншим... [1, с.24].

Формування аграрної економіки нового типу, яка будувалась би на матеріальних інтересах і відбивала економічні інтереси сільськогосподарських товаровиробників та суспільства, неможливе без економічної та сільсько­господарської науки. Потрібні нові дієві механізми, методики, схеми, методи і важелі ефективного реформування та подальшого стійкого розвитку АПК. Поки ж що аграрний сектор отримує значні збитки, що є наслідком ігнорування об’єктивних економічних законів, ідеологічної короткозорості, небажання окремих політиків ввести економічну вартість землі у структуру капіталу. Без вирішення цієї проблеми сподіватися на залучення в сільське господарство інвестицій, “ноу-хау”, машин, добрив, як і домогтися виробництва конкурентоспроможної продукції, неможливо. І якщо держава хоче виконати свою основну функцію – покращити рівень життя людей, вона зобов’язана домогтися вирішення цих проблем.

Консолідація зусиль науковців агроекономічного профілю незалежно від їх відомств та установ повинна здійснюватись не на основі пристосування до думок окремих партій і політиків минулого чи нинішнього часу, а навколо ефективного застосування об’єктивних економічних законів з урахуванням конкретної ситуації. Це сьогодні є головною умовою виконання наукою великої громадянської місії забезпечення розвитку економіки держави на науковій основі.

Виходячи з цього, основними напрямками дальшого розвитку АПК в західному регіоні України, для реалізації яких можна і слід залучити відповідний науковий потенціал, є наступні:

–  завершення перерозподілу землі та майна, включаючи розвиток і вдосконалення відносин власності на землю та запровадження механізмів реалізації права на власність;

–  завершення процесу реструктуризації підприємств та розвиток і вдосконалення організаційних форм господарювання;

–  вдосконалення системи економічних взаємовідносин між підприємствами і сферами АПК шляхом кооперації і створення соціально-економічних і правових основ розвитку інтегрованих виробництв на базі прогресивних технологій і моделювання кооперативних систем; формування науково-виробничих інтегрованих систем;

–      розробка програм соціального захисту сільського населення, підвищення рівня екологічності виробничих процесів в АПК та його продуктах, підвищення інвестиційної атракційності підприємств і галузей АПК регіону та підвищення ефективності інвестиційної діяльності в цьому регіоні шляхом раціонального використання іноземних інвестицій та створення агропромислово-фінансових груп;

–  реформування системи управління агропромисловим комплексом і створення самими товаровиробниками на основі розроблених науковцями рекомендацій нової управлінської вертикалі (“знизу – до центру”) та відповідних нових управлінських структур, основними функціями яких мають бути забезпечення процесів реалізації продукції, її переробки, науково-технічний прогрес, координація підготовки кадрів, створення центрів агротехсервісу тощо;

–      наукове обгрунтування ролі держави в процесі регулювання ринкової економіки та створення ринкової інфраструктури і ринкового середовища, сприятливого для забезпечення рівних умов для розвитку агропромислового виробництва всіх форм власності і у всіх його організаційних формах;

–      наукове обгрунтування низки основоположних законодавчих актів з регулювання розвитку АПК, які б сприяли його ефективному функціонуванню: закон про державне регулювання АПК, закон про адаптацію сільськогосподарських підприємств до умов ринкової економіки, закон про розвиток кооперації та інтеграції в сільському господарстві, закон про продовольчу безпеку, закон про експортно-імпортну діяльність АПК, закон про приватну власність на землю тощо.

У принципі, якщо глибше вникнути в суть поняття власності, принципової різниці між приватною і державною власністю не існує, оскільки йдеться про те, що кожен засіб виробництва для того, щоб давати ефективну віддачу, повинен мати власника конкретного, а не колективного. А таким може бути і держава, яка в цій ролі є не менш зацікавлена в ефективному використанні її власності. Те, що видається за інші форми власності (акціонерна, колективно-пайова тощо), насправді є лише господарськими формами використання власності її індивідуальними (приватними) власниками. Вибір цих форм з врахуванням конкретних особливостей, часових меж перетворень при реорганізації традиційних державних структур, створення всього комплексу умов для їх формування і ефективного розвитку є одним з важких і відповідальних завдань здійснення радикальної аграрної реформи. Оптимальним варіантом підходу до вирішення проблеми власності на засоби виробництва і результати праці в сільському господарстві в ході здійснення аграрної реформи, очевидно, був би такий, за якого максимально можна було б поєднати приватну власність з можливістю широко використовувати її крупними, в тому числі і приватними, господарствами. А широко визнаним і розповсюдженим шляхом укрупнення і концентрації виробництва при одночасній його спеціалізації є виробнича і невиробнича кооперація виробників і переробників сільськогосподарської продукції.

Очевидно, що без впровадження приватної власності на землю і майно, а також на вироблену продукцію не може бути радикальних зрушень, однак абсо­лютизація приватизації і, особливо, паювання землі в натурі є вкрай неможливими. Жодна приватизація не замінить добрив, кормів, техніки, кредитів. Процеси приватизації хоча й надто прискорені, проте приватизовані об’єкти часто, вже маючи перевагу за обсягом і часткою вартості виробничих фондів, відчутно поступаються перед неприватизованими за показниками обсягу випуску товарної продукції кінцевих результатів, що не сприяє подоланню кризи. Тому не можна фетишизувати дію цього фактора як панацею від усіх економічних хвороб. Одним правовим актом, безумовно, можна перетворити всіх людей в суто “паперових” власників, але ніякого додат­кового ефекту від цього не буде. Про це свідчить, зокрема, майже п’ятирічний досвід поверхневих трансформацій в більшості постсоціалістичних країн. Формування більш ефективних господарських систем – процес посту­повий, органічно пов’язаний з відповідним нарощуванням реального капіталу й інвестицій в структурне і якісне оновлення приватизованих об’єктів.

Після здійснення так званих демократичних революцій в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) передбачалось, що перехід від тоталі­таризму до демократії і ринкових відносин, які б забезпечили високу продуктивність, ефективність та ріст добробуту населення, буде відносно швидким і м’яким, однак вже сьогодні цілком ясно, що цей процес досить тривалий, складний і болючий. В найкращому випадку його тривалість може становити 15 років. В повній мірі це стосується і аграрної сфери економіки.

 Здійснювані у країнах ЦСЄ радикальні аграрні перетворення мають в цілому спільні риси і включають: земельну реформу, зміну форм власності, створення багатоукладної економіки, розвиток ринкової інфраструктури. Реформуються фінансово-кредитна сфера, податкова система, інші механізми державного регулювання, соціальні структури. Для здійснення цих процесів приймаються спеціальні правові і законодавчі акти концептуального характеру: про приватне підприємництво, про кредитну політику, про бюджетну політику, про порядок приватизації, про вдосконалення і зміну форм власності, про економічну стратегію проведення реформ, які створюють умови для всестороннього розвитку ринкових відносин.

Спільним для досліджуваних країн є й те, що, як переконливо свідчить практика, в жодній з них розроблені концепції радикальних економічних реформ не були повністю реалізовані. До причин цього можна віднести необхідність першочергового вирішення завдань демонтажу колишньої політичної структури та виникаючі в ході реформ неминучі негативні явища типу значного зниження обсягів виробництва, різкого загострення соціальних проблем, послаблення позицій нової політичної влади, надмірна заполітизованість і недостатня економічна обгрунтованість господарських рішень та ін. Однією з основних помилок була думка про те, що аграрна реформа полягає головним чином у простому розподілі та наданні землі. Тобто, що прямим результатом розпаювання землі автоматично стане підвищення продуктивності праці і благоденство сільських трударів.

Насправді все виявилось набагато складнішим. Створення власника землі ще не означає створення господаря на цій землі. А для вирішення цієї другої проблеми потрібна ще реалізація цілого комплексу заходів із забезпечення відповідних економічних умов з боку держави. Вся проблема в тому, що здійснювати перехід до ринку безпосередньо і одразу ринковими методами є, м’яко кажучи, економічно некоректно. Ринок як економічний механізм сам по собі об’єктивно позбавлений елемента соціальної справедливості. Тому в перехідний період особливо необхідною є реалізація спрямовуючої і регулюючої економічно обгрунтованої в стратегічному і тактичному аспектах ролі держави. І одним з конкретних напрямків реалізації цієї ролі обов’язково повинна бути інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення, яка, як свідчить практика, на належному рівні не проводилась і не проводиться в країнах досліджуваного регіону. Аналогічна ситуація має місце сьогодні і в Україні. Це стосується випадків “економічного захоплення землі”, що трапляються з причини недостатньої інформованості людей щодо суті права людини на землю, змісту і значення земельного сертифіката, цін на земельні ділянки, принципових засад функціонування ринку тощо. Такий процес уже має місце в Україні у вигляді складання довгострокових орендних договорів при низькій орендній платі за землю. Існуюча необізнаність людей щодо своїх прав та діючих законів є до певної міри закономірною в умовах, коли мають місце швидкі і різкі зміни в законодавстві країни, яка змінює систему економічних взаємовідносин, і завданням держави щодо вирішення цієї проблеми є забезпечення високого рівня інформованості всіх учасників ринку щодо існуючих правил та економічних умов.

Досягнутий сьогодні рівень розвитку економіки в кожній з країн ЦСЄ є досить різним, на що в значній мірі мали вплив певні стартові умови здійснення реформ: рівень усуспільнення виробництва, традиції господарювання, ступінь обгрунтованості здійснення реформ, рівень розвитку інфраструктури, матеріально-технічної бази, напрямки спеціалізації виробництва продукції тощо. Значний вплив мали також умови проведення цих реформ: інвестиційна, законодавча, кредитна та податкова політика, темпи і напрямки розвитку земельних і майнових відносин власності. В цілому, аналіз розвитку ринкових відносин в центрально- і східноєвропейських країнах і його результати дозволяють зробити певні пропозиції щодо використання позитивного зарубіжного досвіду в умовах України.

1.  Слід розрізняти право приватної власності на землю і способи її використання (розпорядження), включаючи продаж. Останні повинні регулюватися державою, виходячи з конкретних умов. А звідси вимальовуються і шляхи вирішення проблеми створення ринку землі.

2.  Доцільно розвивати як відносно дрібніші, так і крупні форми господарювання, оскільки, з одного боку, процес концентрації виробництва є об’єктивним і економічно виправданим у світовій практиці, з другого боку – в ринковій економіці кожної держави є ніші, які ефективно заповнюються продукцією саме малого бізнесу, в тому числі і в сільському господарстві.

3.  В умовах переходу до ринку не можна знімати з порядку денного питання про надання допомоги сільському господарству (якої воно в нас реально не мало ніколи!)з боку держави з метою максимально повного забезпечення населення продовольством за нормальної дохідності виробників. Це автоматично вирішить проблеми соціальної напруги в суспільстві.

4.  Реальність державної підтримки сільського господарства залежить від ступеня опанування державними органами важелів регулювання цінової ситуації, кредитної та податкової політики, процесів інвестування і матеріально-технічного забезпечення.

5.  Питання про те, чи доцільно вважати землю ринковим товаром і чи варто створювати ринок землі в Україні є на сьогодні чисто риторичним, оскільки у світі все продається і купується, в тому числі і земля. Завданням держави в цьому плані є створення умов для того, щоб ринок землі функціонував з однаковим ступенем доступності для всіх суб’єктів цього ринку, але при цьому щоб забезпечувалось дотримання принципів національної незалежності і безпеки країни шляхом економічно ефективного та екологічно безпечного використання земельних ресурсів. Це означає, що держава не повинна безпосередньо втручатися у вирішення цілого ряду конкретних проблем, пов’язаних з купівлею чи продажем конкретних земельних ділянок. Роль держави повинна полягати у створенні певних “правил гри” шляхом впровадження відповідних економічно обгрунтованих законів і положень, за яких операції з землею не зашкодять громадському добробуту і національним економічним інтересам країни. Такі положення не повинні заважати функціонуванню ринку і не підмінювати вільний вибір варіанту рішення адміністративщиною, але, разом з тим, вони мали б створювати певні обмеження з точки зору можливості вибору для того, щоб можна було здійснювати контроль з метою запобігання виникнення небажаних ситуацій як наслідків необгрунтованих операцій з землею.

6.  Досвід розвитку виробничого співробітництва в країнах ЦСЄ засвідчує об’єктивну необхідність, важливість та високу життєздатність такої форми кооперації в сфері агробізнесу. Разом з тим, аналіз результатів реструктуризації системи виробничого співробітництва в цих країнах дає підстави для того, щоб зважити доцільність бездумної реорганізації великих колективних організаційних форм господарювання в Україні. Крім того, вимальовується висока важливість раціональності і об’єктивності направ­ляючої і координуючої аграрної політики держави в процесі трансформації економіки аграрного бізнесу.

7.  Основні напрями державного регулювання еко­номіки на найближчу перспективу повинні бути наступні:

–  здійснення заходів щодо формування мінімального про­до­воль­чого фонду з необхідним матеріально-технічним за­без­пе­чен­ням;

–      усунення диспаритету цін на сільськогосподарську і про­мис­лову продукцію та інших видів диспаритету;

–      пряме державне фінансування окремих підрозділів аг­рар­но­го сектора з загальнодержавного та місцевих бюджетів: ліній елек­тро­передач, магіс­тра­ль­них водо- і газопроводів, ка­налізацій, те­ле­фонних станцій, ветеринарних і каран­тинних служб;

–      приро­до­охоронні заходи, заходи з охорони здоров’я; освітні і дошкіль­ні заклади; підготовка спеціалістів;

–  вдосконалення системи кредитування, встановлення піль­го­вих ставок для підтримання нових підприємницьких форм;

–  спрощення і уніфікація системи оподаткування;

–  вдосконалення інвестиційної політики: особливої уваги по­тре­бує ІІІ сфера АПК, де втрачається найбільша частина кінце­во­го продукту;

–  послідовна реалізація принципу аграрного про­текціонізму по відно­шен­ню до вітчизняних товаровироб­ників, поступове скорочення ім­­по­р­ту продуктів харчування;

–  запровадження економічного планування на всіх рівнях гос­подарської діяльності на противагу “зацентралізованій” плановій економіці чи сти­­хій­ному ринку.

Для забезпечення належного залучення наукового потенціалу до реалізації напрямків виходу країни з кризи доцільно створювати науково-впроваджувальні інноваційні та дорадницькі центри на базі аграрних наукових та освітніх установ. Один з таких центрів вже створено на базі Львівського державного аграрного університету (м. Дубляни) – Новаційний Центр ЛДАУ. Значення такого центру для розвитку АПК західного регіону України переоцінити важко, оскільки тут буде сконцентровано роботу по збору і аналізу інформації щодо передових технологій, можливостей їх застосування в вітчизняному АПК, проводиться навчання фермерів та інших працівників сільського господарства і сфер АПК регіону, здійснюється дорадництво і консультаційна робота. В недалекому майбутньому НЦ ЛДАУ стане органічною структурною частиною Навчально-наукового інноваційного центру “Львівський аграрний університет” (“ННІЦ “ЛАУ”), який об’єднуватиме науково-дослідні інститути, коледжі (технікуми), професійно-технічні училища, які здійснюють підготовку спеціалістів для сільського господарства та науково-дослідне забезпечення АПК. При цьому факультети університету реорганізуються в інститути, які інтегруватимуть в єдиний базовий навчальний комплекс споріднені коледжі (технікуми) та профтехучилища. Крім того, передбачається створення в ННІЦ ЛАУ Інституту фермерства, Інституту підприємництва, Інституту гуманітарної освіти, що матимуть окремий спеціальний статус. Відповідна реорганізація навчального процесу повинна створити департаментальну систему підготовки спеціалістів, що дасть можливість найбільш оптимально поєднати наукову діяльність з навчальним процесом, індивідуалізувати “включення” майбутніх спеціалістів у науковий пошук з виходом в практичну реалізацію здійснених проектів (курсові роботи, роботи бакалаврату, дипломи, магістерські роботи). Такий агротехнополіс може забезпечити створення моделі гармонійного функціонування всіх ланок АПК на науковій основі, сприяння інтеграції підприємств АПК регіону в європейський аграрний ринок.

Література

1.     Концепція розвитку АПК Західного регіону України // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Стратегія розвитку АПК. Вип. ХІІІ: Зб.наук.праць. – Львів: НАН України. ІРД, 2000.

© Снітинський Володимир Васильович – академік УААН, доктор біологічних наук, професор, ректор Львівського державного аграрного університету; Черевко Георгій Владиславович – доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри, проректор з наукової роботи; Гарасим Петро Миколайович – доктор економічних наук, в.о. професора, завідувач кафедри, декан.