Мар’ян Долішній 

Проаналізовані основні фактори, що впливають на розвиток економіки України в умовах її реформування. Основна увага приділена висвітленню шляхів вдосконалення фінансової політики держави за критеріями забезпечення стабільного розвитку економіки
В умовах ринкової економіки фінанси і фінансова політика держави відіграють значно більшу роль, ніж в адміністративно-командній системі господарювання. Більш того, світовий досвід показує, що спрямованість фінансової політики визначає характер соціально-економічних відносин будь-якої держави. В той же час зміст, характер і спрямованість фінансової політики зумовлюються розстановкою політичних сил в державі. Аналізуючи етапи формування фінансової політики розвинутих держав світу за останні 30 років, слід відзначити посилення її соціальної спрямованості. Саме на задоволення соціальних потреб людини була спрямована фінансова політика таких держав, як США, Англія, Франція, Німеччина, Швеція. Найбільш високий рівень забезпечення соціальних потреб населення за рахунок державного фінансування є характерним для скандинавських країн, зокрема Швеції.
В Україні становлення Державності і формування фінансової політики відбувалось паралельно, однак між цими процесами не завжди вдавалось забезпечити односпрямованість та взаємоузгодженість.
З політичних позицій вже на першому етапі економічної перебудови суспільством України були визнані: економічна незалежність, соціальна спрямованість, демократичний стиль управління, ринкові механізми господарювання, приватна власність. Кінцевим результатом перетворень має стати розбудова незалежної, процвітаючої держави з високим рівнем добробуту основної частини населення. Що стосується фінансової політики держави, яка передбачає визначення джерел фінансування реструктуризації економічних перетворень, рух грошових потоків між основними суб’єктами економіки, розподіл і перерозподіл державних доходів, то її не було сформовано в цілісній формі. На першому етапі реформування приймалось багато локальних рішень на урядовому рівні, більшість з яких була не узгоджена з попередніми, а в багатьох випадках і суперечила їм.
Намагання вітчизняних реформаторів копіювати досвід зарубіжних країн без грунтовних досліджень і оцінки можливих наслідків його застосування в Україні призвели до поглиблення економічної кризи, яка започаткувалась ще в умовах колишнього Союзу, та зумовили прояв нових проблем фінансового характеру. До таких проблем на теперішній час слід віднести:
– зростання зовнішнього і внутрішнього боргів держави;
– зростання витрат на обслуговування державного боргу і, як наслідок, попадання у фінансову залежність від інших держав світу;
– дефіцитність державного бюджету і нераціональність використання бюджетних коштів;
– низький рівень забезпеченості основних суб’єктів економіки обіговими коштами;
– розбалансованість міжбюджетних відносин;
– неузгодженість в розподілі державних фінансів між центром і регіонами;
– великий податковий тиск на виробничо-господарські структури і в першу чергу на малий і середній бізнес.
Наслідками негараздів фінансового характеру є негаразди соціально-економічного спрямування, включаючи затримки в оплаті праці, пенсій, стипендій, високий рівень бартерних операцій в сфері підприємницької діяльності, високий рівень тіньової економіки, зубожіння основної частини населення, наростання соціальних конфліктів.
Ось деякі офіційні дані, які характеризують складність фінансового стану в Україні і темпи наростання негативних факторів, що стримують розвиток економіки.
1. Обсяг зовнішньоекономічного боргу держави обчислюється в млрд. дол. США. Станом на 1995 р. – 8,22, в 1997 р. – 9,56, а на теперішній час – понад 16 млрд. дол. США, тобто за останні чотири роки збільшився більше ніж удвічі.
2. Кількість безробітних (тис. осіб): 1995 р. – 126,9; 1997 р. – 637,1; 1999 р. – понад 1,2 млн. осіб. Відповідно зріс рівень безробіття в країні. При цьому слід врахувати, що фактичний рівень безробіття в країні є небагато вищим, ніж це офіційно представлено в статистичній звітності.
3. Реальна середня зарплата в цілому в країні (якщо 1990 р. прийняти за 100) в 1995 р. становила 36,9, в 1997 р. – 32,6, а в березні 1999 р. – 28,0. 
4. Взаємна дебіторська заборгованість між українськими підприємствами становить десятки млрд. грн. і має тенденцію до зростання:
1995 р. – 22250 млн. грн.;
1997 р. – 74086 млн. грн.;
1998 р. – 92133 млн. грн. (ІІІ кв.).
Взаємна кредиторська заборгованість становить: 1995 р. – 30543 млн. грн.; 1997 – 102507 млн. грн.; 1998 р. – 121125 млн. грн. На перше жовтня 1999 р. кредиторська заборгованість досягла з початку року 37,5 млрд. грн., або 38,7% ВВП.
Наведені цифри свідчать про те, що в країні фінансова стабільність досягнута лише на макрорівні і утримується монетарними методами. На рівні основних ланок виробництва така стабільність не тільки відсутня, але мають місце процеси погіршення економічного стану підприємств. Фактично це проявляється у наростанні кількості збиткових підприємств. На теперішній час більше половини державних підприємств є збитковими і неплатоспроможними. Тільки протягом 1999 року (січень-серпень) збитки підприємств збільшились у 1,8 рази і досягли 7,3 млрд. грн. 
Якщо відносна фінансова стабільність на макрорівні не забезпечує зростання економіки, то слід шукати інші шляхи її зростання.
На наш погляд, слід використовувати не тільки фінансові важелі, а й всі інші фактори, які можуть забезпечити зміцнення вітчизняної економіки. До таких факторів слід віднести:
– вигідне економічне розташування України, розвинутий транспорт і можливості створення транспортних коридорів міжнародного масштабу;
– наявність відносно дешевих і кваліфікованих трудових ресурсів;
– рекреаційні можливості в сфері індустрії туризму і відпочинку, залучення в цю сферу іноземних інвестицій;
– відсутність обмежень з основних видів матеріально-сировинних ресурсів, за винятком нафти і газу;
– наявність невикористаних виробничих і невиробничих потужностей та можливість їх більш ефективного використання в сферах швидкого обороту капіталу;
– необхідність створити належні умови для активізації діяльності інтелектуального потенціалу, залучення висококваліфікованих спеціалістів, науковців до вирішення назрілих проблем розвитку пріоритетних напрямків у народному господарстві України.
Реалізація цих факторів повинна здійснюватись в контексті із змінами у фінансово-грошовій політиці, яка має формувати необхідні умови для розвитку підприємницьких структур. Перш за все, необхідно змінити ситуацію в сфері обігових коштів. Сьогодні на одну грн. основних фондів припадає 13 коп. оборотних засобів, що більш ніж вдвічі менше, такого ж показника у 1990 році. Саме цей фактор сприяє зростанню заборгованості вітчизняних підприємств, змушує їх використовувати бартер, послуги тіньових структур.
Вирішення цієї проблеми можна здійснити за рахунок здешевлення кредитів, зниження облікової ставки до рівня рентабельності виробництва. 
Особливої уваги і підтримки потребують структури малого і середнього бізнесу. Цивілізовані країни світу широко використовують таку форму господарювання і забезпечують на цій основі стабільну ситуацію, гнучкі форми адаптації до змін ринкової ситуації, зайнятість основної частини населення і його добробут. В той же час нам сьогодні добре відомо, що забезпечення ефективного розвитку малих і середніх підприємницьких структур потребує державної підтримки. Практично кожна держава світу розробляє і реалізує свої програми, форми і методи підтримки, використовуючи для цього не тільки фінанси державного бюджету, але і інвестиції різних недержавних фондів. При цьому активну участь у формуванні таких фондів приймають регіони. Саме на регіональному рівні вирішується більшість проблем розвитку малого бізнесу.
В Україні теж існують державні фонди підтримки малих підприємницьких структур. Однак вони сформовані зверху і не задовольняють потреби дрібних підприємців. Більше того, такі фонди, як правило, є не тільки мізерними, але й не неадресними. Більшість коштів потрапляє лобістам і не доходить до дрібних підприємців.
Сьогодні необхідно, щоби в кожному регіоні функціонували банківські фінансово-кредитні установи, які би спеціалізувались на наданні фінансових послуг дрібним підприємцям, включаючи надання середньострокових і довгострокових кредитів на пільговій основі.
Аналіз ситуації в сферах малого і середнього бізнесу свідчить, що діяльність більшості підприємств зосереджена в сфері торгівлі та надання послуг. Так, роздрібною та оптовою торгівлею у Львівській області зайнято 35% підприємств, у сфері обслуговування – 34%, а виробництвом промислової продукції, в будівництві зайнято лише близько 10% підприємств. Що стримує розвиток підприємництва, піднесення виробництва, появу ефективних технологій? Проведене соціологічне дослідження серед підприємців Львівщини засвідчило наступне ставлення до передумов розвитку підприємництва:
– необхідність ефективного законодавства, що стимулює підприємництво – 68,4%;
– зменшення податків – 61,8%;
– наявність у владних структурах спеціалістів–професіоналів, які вміють і бажають проводити реформи – 52%;
– підтримка українського товаровиробника – 35%.
Чотири з п’яти опитаних підприємців переконані, що бюджет в Україні формується, в основному, завдяки їх зусиллям. Тому є всі підстави, щоб держава активно підтримувала підприємців, більш швидко здійснювала економічні реформи, створювала реальний грунт та сприятливі умови для вільного розвитку бізнесу, зокрема у виробничій сфері. Для цього, як засвідчує соціологічне опитування, замість політики підвищення мита та акцизів, фінансовий стан українських товаровиробників можна поліпшити в першу чергу за рахунок: зменшення податку із прибутку підприємств (64,4%), зниження податків на українські товари (59,0%), зниження ставки на короткострокові кредити (27,4%), підвищення мита на ввіз закордонних товарів – 20,2% опитаних.
Більшість респондентів висловили думку, що загальний розмір податків повинен становити від 20 до 40 відсотків прибутку.
Оцінюючи в цілому стан економіки України, зокрема фінансову політику держави, слід констатувати, що вона недосконала, а найголовніше те, що і на теперішній час не має узгодженості в її реалізації між основними гілками влади на державному, регіональних і місцевих рівнях.
На державному рівні переважають центристські підходи щодо формування і розподілу бюджетних ресурсів. Це стосується фактично всіх систем, пов’язаних з формуванням і розподілом фінансових ресурсів. Класичну форму прояву принципів централізму, адміністративного командування, силових прийомів можна прослідкувати на прикладі функціонування системи оподаткування в Україні.
Ця система піддається критиці як з боку законодавчих органів влади, так і з боку платників податків. Не хочу приєднуватись до тих, хто критикує. Критикувати сьогодні легко, значно складніше давати конструктивні пропозиції в напрямах поліпшення фінансового стану в державі. Звертаю увагу лише на те, що існуюча система оподаткування в Україні побудована на принципах централізму і сприяє концентрації податкових надходжень в бюджет держави, але не забезпечує розвитку регіонів, підприємницьких структур. Інші фінансові системи (пенсійний фонд, інноваційний фонд тощо) побудовані теж на принципах централізму. При дефіциті грошей це створює умови для процвітання лобізму, корупції, намагання отримати субсидії від держави без обгрунтованої необхідності.
Вирішувати питання формування державного бюджету і його розподілу між регіонами лише з позицій інтересів центру в теперішній ситуації є неефективним і безперспективним. Це має вирішуватись на основі справедливості і корисності при активній участі регіонів. Але для цього їм необхідно надати більшу самостійність, забезпечити юридичні права.
Необхідно запровадити індикативне (дорадче) планування розвитку регіонів, фінансування їх за науково обгрунтованими стабільними нормативами бюджетної забезпеченості на одного жителя, з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану областей, що сприятиме вирівнюванню умов їх функціонування.
Чисельні трансфертні платежі не стимулюють органи місцевої влади до нарощування власної дохідної бази та створюють зайві зустрічні фінансові потоки. 
Доцільним є офіційне запровадження двохрівневої бюджетної системи: державний бюджет і бюджети регіонів із закріпленими за ними стабільними джерелами надходжень та постійними витратами.
3 метою запобігання ввезенню в регіони України товарів некритичного імпорту передбачити формування на державному рівні балансів виробництва та використання основних видів промислової і сільськогосподарської продукції, забезпечення її конкурентоздатності на світовому та європейському рівнях.
Доповнити перелік загальнодержавних програм, що передбачають вирішення важливих регіональних проблем, встановлення на загальнодержавному рівні паритетного співвідношення цін на виробничо-технічну продукцію, що поставляється для потреб сільського господарства, та сільськогосподарську продукцію.
Передбачити формування обласних фондів розвитку для фінансування найважливіших регіональних інвестиційних проектів.
Передбачити передачу регіонам управління державними корпоративними правами, насамперед підприємств, визначальних для розвитку даного регіону.
Слід значно розширити повноваження областей у сфері нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форм державного регулювання цін на продукцію монопольних утворень на регіональному ринку.
При розробці правових, економічних механізмів удосконалення бюджетної політики необхідно враховувати позитивний досвід розвинутих держав, в тому числі США, Німеччини, Франції, Японії та ін. 
Як і в розвинутих європейських країнах, не більше третини фактичних надходжень слід скерувати на статтю державних управлінських витрат, оборону, організацію резервних фондів для вирішення інших загальнодержавних проблем,
Решта надходжень доцільно залишити на рівні регіону, в місцевому бюджеті, причому фіксована частина повинна залишатись безпосередньо на підприємствах і використовуватись на розвиток виробництва, впровадження науково-технічних програм і розробок, поліпшення соціальної інфраструктури тощо. 
Регулювання відповідних коштів слід здійснювати з врахуванням реального внеску і можливостей регіонів (за допомогою спеціальних коефіцієнтів), їх виробничо-ресурсних потенціалів та можливостей забезпечувати потреби з окремих ресурсів.
За таких умов створюються широкі можливості для розвитку місцевої ініціативи, зростає відповідальність керівництва регіону за соціально-економічну ситуацію, передумови для порівняльності та ефективності праці не лише державного сектора економіки, а й промисловців, підприємців. Крім цього, посилення впливу регіональних органів влади на ефективність господарювання забезпечить:
– активізацію господарської діяльності;
– поліпшення використання природно-ресурсного та виробничого потенціалів. 
Створюються умови для прискореного розвитку пріоритетних галузей господарства, залучення іноземних інвестицій, вкладення іноземного капіталу у розвиток виробництва.
Важливим напрямом збільшення бази оподаткування слід вважати і реалізацію заходів щодо зниження тінізації вітчизняної економіки. За розрахунками вітчизняних і зарубіжних дослідників рівень тіньової економіки в Україні є найвищим із усіх країн СНД і становить 60–70% ВВП. Це – величезний резерв поповнення державного бюджету. Однак для того, аби його реалізувати в інтересах держави і суспільства, необхідні механізми, які сприяють розвитку підприємництва не в тіні, а в реальному секторі економіки. Вирішення таких завдань грунтується на компромісних рішеннях, які враховують не тільки державні інтереси, але й можливості та інтереси підприємців. Конкретні рішення таких завдань найбільш успішно можна реалізувати на рівні регіонів.
Реалізація цього напряму потребує великої кількості фахівців фінансового менеджменту, які б осідали не тільки в банківських структурах, державних управлінських установах, але й обіймали провідні посади на підприємствах. Тільки фахівці високого класу здатні подолати той складний стан вітчизняної економіки і вивести державу з кризи.
Дослідження Інституту регіональних досліджень НАН України показали, що на більшості підприємств, у тому числі і на приватизованих, використовуються старі підходи управління виробничими процесами. Недостатня увага приділяється вивченню попиту на продукцію і послуги, рекламі вітчизняних виробів. Можна констатувати, що маркетингова стратегія ще не зайняла ключових позицій в структурі управління. Старі підходи використовуються і в управління персоналом. У першу чергу з промислових підприємств були звільнені інженерно-технічні працівники, можливо, їх був певний надлишок, але ж не в 10–20 разів. Найбільш кваліфіковані фахівці перейшли працювати в приватні структури і це непогано. Але десятки тисяч інженерів займаються примітивними формами торгівлі і вже втратили свою кваліфікацію. Різке скорочення інженерних кадрів у сфері промисловості відчувається і проявляється у відставанні в технологіях, якості продукції, не кажучи вже про нові ідеї та інновації.
Сьогодні країна відчуває велику потребу у фінансистах, бухгалтерах, економістах–менеджерах, юристах. Ця проблема успішно вирішується вузами шляхом створення факультетів з підвищення кваліфікації. Масового характеру набули форми отримання другої вищої освіти, коли фахівці технічних спеціальностей опановують економіку, юриспруденцію. Однак не слід забувати, що з піднесенням економіки попит буде зростати саме на інженерно-технічних фахівців. Отже, слід розробити і прийняти на державному рівні національну програму підготовки спеціалістів на 10–15 років. Аналогічні програми повинні бути сформовані і на регіональному рівні. Це визначить перспективу розвитку освітніх установ України. 
Слід відзначити, що фінансистам України довелось подолати за короткий час багато бар’єрів і опанувати сучасну методологію управління фінансами держави. Найбільші досягнення можна відзначити в банківській справі, в сфері підготовки спеціалістів. Саме в цій сфері використовуються найбільш прогресивні технології спеціалістів.
Вже сьогодні в науково-дослідні інститути приходять працівники, які прекрасно володіють комп’ютерною технікою, іноземними мовами, азами фінансового менеджменту. Необхідно створити для них умови, щоб вони з найвищою ефективністю використали свої знання в усіх галузях економіки. Це безперечно дасть позитивні результати. Необхідно створювати власні наукові школи, які мають визнаватись у світовій економіці. Для цього слід більше уваги приділяти відбору кращих претендентів в аспірантуру і докторантуру.
Фактично кожний український вуз, науково-дослідний заклад повинен формувати свою школу, бути конкурентоздатним у підготовці спеціалістів на міжнародних ринках.
Майбутнє нашого суспільства значною мірою залежить від того, як науковий потенціал галузевих інститутів, вузів, установ Національної академії наук України буде залучений до проблем соціально-економічного розвитку регіонів України, реалізації важливих для держави інвестиційних проектів. На жаль, в останні роки різко зменшилось фінансування науки, значна частина науковців вимушена шукати роботу в інших сферах народного господарства країни або за її межами. Поряд з необхідністю зростання хоча б в 2 рази бюджетного фінансування на розвиток науки і доведення його до рівня 1,7–2% від ВВП, в Академії наук України слід більш широко використовувати кредитні можливості банківських структур шляхом створення галузевих і територіальних фінансово-промислових груп в провідних галузях за пріоритетними напрямками розвитку народного господарства.
Одночасно слід створити належну інформаційну систему наявності інвестиційних проектів та відповідних бізнес-планів, якими могли б користуватись банківські структури з тим, щоб більш повною мірою використати можливості вітчизняних та іноземних інвесторів.
Узагальнюючи вищевикладене, слід відзначити наступне:
1. У фінансовій політиці держави чільне місце повинні зайняти питання, пов’язані із створенням умов для зростання економіки. Для цього необхідно: знизити процентні ставки; змінити ситуацію в поповненні оборотних коштів підприємств; створити мережу банківських установ, яка спеціалізуватиметься на обслуговуванні структур малого і середнього бізнесу; вести систему пільгових кредитів для малих і середніх підприємств; знизити рівень непрямих податків до середньоєвропейського рівня; підвищити контроль за цінами підприємств–монополістів.
2. У сфері підготовки спеціалістів необхідно розробити і прийняти на державному рівні національну програму, в якій на 10–15 років передбачити потреби вітчизняної економіки у фахівцях різного профілю і ув’язати цю програму із стратегічними напрямами розвитку економіки України.
3. У сфері наукових і науково-дослідних установ посилити увагу до фундаментальних досліджень. Без фундаментальних досліджень не можна отримати фундаментальних результатів, а без цього Україна просто приречена на роль другорядної держави. Особливо актуально це для умов України як європейської держави, оскільки саме в Європі є найвищий науковий потенціал, найвищі досягнення науки і найбільш високі вимоги до фахівців.
4. Міністерствам фінансів і економіки України переглянути і оцінити систему формування державного і місцевих бюджетів з метою розширення повноважень регіональних органів влади у використанні бюджетних надходжень, створення передумов для збільшення надходжень в місцеві бюджети.
5. Розширити функції місцевих органів влади, в тому числі обласних податкових адміністрацій в наданні пільг щодо оподаткування підприємницької діяльності. Більш широко використовувати в фінансово-бюджетній діяльності регіональну ініціативу пошуку реальних резервів зростання обсягів виробництва, добробуту населення, застосовуючи для цього різні форми економічного сприяння патерналізму, активізації мотиваційних стимулів з посиленням відповідальності за соціально-економічні наслідки ініціативи керівників владних структур.