Проблеми інвестування реструктуризації промисловості України 
Микола Чумаченко, Олександр Амоша

Реструктуризація промисловості потребує значних капітальних вкладень. В той же час інвестиційна сфера сьогодні характеризується падінням обсягів діяльності, малими темпами освоєння капітальних вкладень та введення виробничих потужностей, зростанням обсягів незавершеного будівництва, низькими параметрами технологічної та відтворювальної структур капітальних вкладень.
Реструктуризація промисловості потребує значних капітальних вкладень. В той же час інвестиційна діяльність ведеться в умовах падіння обсягів виробництва, характеризується низькими темпами введення виробничих потужностей, освоєння капітальних вкладень, недостатніми параметрами їх технологічної та відтворювальної структур, зростанням обсягів незавершеного будівництва. 
Знижуються обсяги капітальних вкладень. Якщо у 1991 р. вони знизились у порівнянні з 1990 р. на 7,1%, то у 1992 р. – на 41,4, у 1993 р. – на 47,4, у 1994 р. – на 59,3, у 1995 р. – на 70,9, у 1996 р. – на 76,8, у 1997 р. – на 80,8%. У 1997 р. обсяг капітальних вкладень становив лише 19,2% капіталовкладень 1990 р. Значно скоротилася частка капітальних вкладень у ВВП, яка протягом останніх років становить: 1995- 15,1%, 1996- 15,4%, 1997 – 11,4%. Не подолана негативна тенденція щодо скорочення інвестиційної діяльності і в 1998 р. Це пояснюється тим, що темпи спаду загальних обсягів інвестицій в економіку України за рахунок усіх джерел фінансування, що освоєні підприємствами різних форм власності, перевищують темпи спаду промислового виробництва майже у 4 рази. 
Джерела інвестицій у 1997 р. розподілялися таким чином: централізовані (бюджетні) – 8,3% загального обсягу, кошти державних і колективних підприємств і організацій – 74%, кошти місцевих бюджетів – 5%, інші джерела фінансування – 13%. 
Наведені дані свідчать, що капітальні вкладення в народне господарство України за рахунок централізованих джерел фінансування за останні роки значно скоротилися. Частка державних капітальних вкладень, запланованих у витратах бюджету в 1998 р., становить всього 1,4%, тоді як у 1995 р. – 1,7, у 1996 р. – 3,18. 
Зменшення обсягів інвестицій підприємствами і організаціями можна пояснити тим, що інвестування розвитку промислового виробництва їм доводиться здійснювати в кризових умовах, коли заморожування дуже дефіцитних коштів під час реалізації конкретних інвестиційних проектів негативно впливає на функціонування цих підприємств сьогодні. Водночас потреба в інвестиціях постійно зростає у зв’язку з необхідністю оновлення виробничих потужностей. В 1997 р. лише 19% прибутку в промисловості було спрямовано на виробничий розвиток, в 1995 р. – 27,6, 1996 р. – 23,3%. 
Крім того, спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості збиткових підприємств, у яких зовсім немає коштів для інвестицій. Якщо у 1990 р. кожне одинадцяте підприємство було збитковим, то у 1996- 1997 рр. кожне друге, причому 56% збитків понесли промислові підприємства. 
Не набуло належного розвитку таке джерело інвестицій, як довгострокові кредити банків. За даними Держкомстату України, від загального обсягу банківських кредитів, наданих у 1997 р. комерційними банками суб’єктам господарювання, лише 10% припадає на довготермінові інвестиційні кредити. 
Відсутність стимулів щодо виробничого інвестування, а також надійних засобів залучення грошових потоків у реальний виробничий сектор призводить, по-перше, до вилучення його фінансових коштів, обслуговування ними, в основному, сфери обігу, тіньового бізнесу та відтоку вітчизняного капіталу за кордон, по-друге, до переважного вкладення коштів у споживчі фонди. Все це погіршує стан основного та оборотного капіталів. 
Доходи від приватизації державного майна також малі. Крім того, внаслідок ваучерної приватизації більша частина виробничих фондів зосередилося у невеликої групи підприємців, які не мали достатнього досвіду щодо відновлення ефективного виробництва. Незважаючи на те, що державну власність було приватизовано і акціоновано, зроблено базу під управління підприємствами реальними власниками, в цілому позитивних зрушень в розвитку промисловості країни не сталося. Оскільки одержання прибутків від вкладення інвестицій в оновлення виробництва відбувається не відразу, то для сучасних приватних підприємств цей напрямок використання капіталу не є привабливим. Розвиток приватного сектора та його законодавче забезпечення свідчать, що в таких умовах проблематично структурно перебудувати промислове виробництво та забезпечити його ефективний розвиток. 
Інвестиційне спрямування заощаджень населення також не має поки що істотного значення внаслідок низьких доходів більшості населення і нерозвиненості фондового ринку. 
Відсутні реальні позитивні зміни в державній амортизаційній політиці, що істотно обмежує інвестиційні ресурси підприємств, які необхідні для технологічного оновлення виробництва. 
Дуже повільно формуються організаційні структури ринкової економіки, що є важливою причиною недостатньої інвестиційної діяльності. 
Разом з тим практична реалізація завдань з економічної стабілізації та зростання обсягів виробництва вимагає сконцентрувати зусилля на мобілізації і цілеспрямованому використанні інвестиційних ресурсів і стимулів. 
Приклади деяких галузей і підприємств переконливо свідчать про такі можливості. Так, окремі металургійні підприємства Донбасу, трубопрокатні, машинобудівні заводи активно оновлюють і реструктуризують виробництво. Використовуються всі можливі джерела інвестицій: банківський кредит, відрахування від прибутків, амортизаційний фонд. 
Однак це залишається лише прикладом на фоні загального руйнування виробничого потенціалу країни та втрати основних джерел процесу відтворювання. 
Як свідчить досвід, котрий набула наша країна за період одержання Незалежності та переходу до ринкових відносин, а також досвід країн, які спрямовували свої зусилля на становлення ринкової економіки, можливості ринку у вирішенні проблеми відбудови і подальшого ефективного оновлення розвитку промислового виробництва суттєво обмежені. Лише сам ринковий механізм не в змозі забезпечити концентрацію капіталу на найважливіших з точки зору державних інтересів напрямках. Тому державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні є найголовнішою умовою виходу з кризової ситуації, подолання економічного спаду та відновлення вітчизняного виробництва. Причому державне регулювання не є тимчасовим заходом перехідного періоду, воно необхідне і в умовах розвинутої ринкової економіки. 
Останнім часом в економіці України намітилися позитивні зрушення, які відкривають перспективи щодо активізації інвестиційної діяльності, що пожвавлює промислове виробництво, сприяє виходу з кризи та структурній перебудові економіки. Але для того, щоб цей позитивний процес набув достатньої сили, необхідно проводити чітку державну політику щодо відновлення інвестиційних ресурсів, їх концентрації, стимулювання переважно внутрішніх вітчизняних та залучення іноземних інвестицій. 
У моделі інвестиційного процесу, яка формується сьогодні, велике значення надається іноземним інвестиціям. Але їх частка залишається незначною. 
З метою залучення іноземних інвестицій необхідно визначити ті сфери економіки, в яких можна очікувати приплив західних капіталів, і створити в них стабільні умови. Заходи державного регулювання повинні спрямовуватися, з одного боку, на створення умов щодо активного інвестування тих підприємств і галузей промисловості, продукція котрих хоча й неконкурентоспроможна на світовому ринку через моральну та фізичну застарілість використовуваних технологій і устаткування, однак має необхідний попит на вітчизняному ринку. З іншого боку, такі інвестиції під заставу або гарантії місцевих органів могли б значно збільшити можливості тих підприємств, які навчилися, незважаючи ні на що, ефективно працювати в сучасних умовах. 
До таких належать, в першу чергу, галузі промисловості, де виробляється продукція, що користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряді країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.
Україна зацікавлена в одержанні іноземних інвестицій, особливо це стосується паливно-енергетичного комплексу і машинобудування, необхідних для реалізації інвестиційних проектів, що вже розроблені і узгоджені з зарубіжними інвесторами, а також цукрової, м’ясної і молочної промисловості. 
Для збільшення інвестицій необхідно здавати підприємства і виробництва, які зупинені, недіючі причали і термінали, будови і споруди, які пустують, незавершені будівельні об’єкти та інші в оренду зарубіжним партнерам з передоплатою, наприклад, на 7-8 років, а одержані кошти розміщувати у вітчизняному чи зарубіжному банку для використання їх як на структурну перебудову економіки, так і створення гарантійного фонду для інвесторів. 
Для підвищення інвестиційної активності, надійного захисту коштів, що вкладаються іноземними інвесторами, необхідно удосконалити законодавчу базу з урахуванням економічних обставин, що змінюються, і утворити економічні умови для збільшення частки довгострокових вкладень, з тим, щоб мобілізувати іноземний капітал для структурної і технологічної перебудови виробництва. 
Одночасно треба підкреслити, що недостатня активність іноземних інвесторів в Україні зумовлена не тільки якістю законодавства, спрямованого на залучення іноземних інвестицій. Проблема набагато складніша. Крім недоліків українського законодавства щодо прямих іноземних інвестицій, багато інших компонентів стану економіки в країні несприятливі для інвесторів. Серед них: 
– недовіра до урядової політики макроекономічної стабілізації; 
– відсутність надійної інформації для прийняття практичних рішень;
– надто високі ставки податків;
– постійна зміна умов оподаткування; 
– недотримання контрактної дисципліни; 
– складна бюрократична схема й заплутані процедури для створення малого бізнесу; 
– обмеження в свободі експорту та імпорту; 
– слабкорозвинута соціальна й виробнича інфраструктура; 
– активна участь кримінальних структур до економічної діяльності в багатьох секторах економіки. 
З метою забезпечення надходжень довгострокових та крупно-масштабних іноземних інвестицій слід удосконалювати законодавство в таких його аспектах, як гарантія прав власності іноземців, чітке визначення прав оренди землі й гарантії на земельні ділянки під будовами та підприємствами, придбаними іноземними інвесторами, вдосконалення методів оцінки вартості майна, конкретизація норм і пільг, які надаються іноземним інвесторам. 
Фактичне становище з іноземними інвестиціями, їх незначні обсяги і вкладення не в пріоритетні для держави напрями свідчать, що в країні не діють очікувані іноземні джерела інвестицій ще і через те, що ця допомога іде не в формі інвестицій, а більше в формі кредитів, які використовуються на поточні потреби. Так, у бюджет на 1998 р. зовнішні запозичення становили понад 3,08 млрд.дол. США, що у 5 разів перевищує обсяги прямих іноземних інвестицій, але разом з тим становлять лише 60 дол. на одного жителя. 
Хоча іноземні інвестиції і починають відігравати позитивну роль у розвитку економіки України, орієнтація в державотворенні, в основному, на зовнішню допомогу поки що не дала особливих результатів. Більше того, є підстави стверджувати, що однією з низки причин невдачі зі здійсненням програми структурної перебудови економіки і подоланням економічної кризи є орієнтація на допомогу країн Західної Європи і США. 
По-перше, якби навіть інші країни Заходу і Сходу дійсно хотіли дієво допомогти в розбудові незалежності України, то їх зусиль було б недостатньо. 
По-друге, розвинутим країнам не завжди доцільно створювати умови для швидкого зростання економіки України, як й інших країн, які створилися після розпаду Радянського Союзу. Це суперечить їх національним інтересам, і цілком зрозуміло, що попри всі розмови про допомогу вона буде за необхідністю обмежена. 
По-третє, орієнтація в першу чергу на зовнішню допомогу шкодить використанню наших власних ресурсів. Міг же колишній Радянський Союз після Другої світової війни відновити зруйновану економіку і розвивати її власними силами без іноземної допомоги. 
Для ефективного і найбільш повного притягнення та використання внутрішніх інвестиційних джерел найважливішою передумовою є державне, правове та організаційне забезпечення інвестиційної діяльності у виробничих і господарських структурах усіх форм власності. 
Це потребує подальшого розвитку сфери дії державного регулювання, насамперед найважливіших напрямків макроекономічного регулювання: 
– прогнозування перспективної структури інвестицій за формами власності в регіональному і галузевому розрізі; 
– індикативного планування з використанням макроекономічних показників, які визначають розвиток економіки галузей і регіонів, фінансового і валютного ринків, ефективність використання трудових ресурсів і інвестицій, зовнішньоекономічних зв’язків, а також регуляторів і нормативів амортизаційних відрахувань, податкових ставок, облікових ставок Національного банку України; 
– необхідність установлення державою на макроекономічному рівні частки фонду нагромадження у ВВП, достатньої для забезпечення на її нижньому рівні державної безпеки, встановлення в бюджеті окремим рядком обсягів бюджетного фінансування капітальних вкладень й оптимальних розмірів прямих бюджетних асигнувань державних інвестиційних програм, часткової участі в конкретних інвестиційних проектах, більш ефективного використання дотацій держави для підтримки, в першу чергу, тих підприємств, які працюють краще за рахунок скорочення допомоги збитковим підприємствам. В свою чергу, останні, при неможливості їх стабілізації роботи, треба віддавати трудовим колективам, приватизувати на пільгових умовах та ін. Наприклад, такі пропозиції були розроблені інститутом для вугільної промисловості. 
Ефективним плановим інструментом державного регулювання інвестиційної діяльності повинно бути державне замовлення. Для комплексного впливу на інвестиційний процес необхідно законодавчо розповсюдити його на всіх учасників інвестиційного процесу (в капітальному будівництві, в сполучених інвестиційних підгалузях і виробництвах машинобудування і металообробки, металургії, промисловості будівельних матеріалів). Але мова йде про таке замовлення, де держава виступає координатором та гарантом для зацікавлених платоспроможних підприємств та організацій за вироблену для них продукцію. 
Стимулювання збільшення інвестиційних ресурсів обумовлює необхідність також гарантованого акумулювання і використання частки підприємницьких доходів господарських структур на інвестиційну діяльність. У законодавчих і урядових актах про оподаткування необхідно передбачити граничні розміри розподілу прибутку суб’єктів господарювання всіх форм власності, а для державних підприємств – норму прибутку, призначену для формування внутрішнього інвестиційного фонду підприємницьких структур, який повинен використовуватися винятково за призначенням. Нижньою межею інвестиційних нагромаджень у збитковому виробництві мають бути амортизаційні нарахування. Їх треба інвестувати виключно на підтримку і розвиток діючого виробництва. 
На законодавчому фундаменті та за допомогою економічних реформ необхідно подолати недоліки у роботі банківської системи, зокрема, в її відтворювальній діяльності, в прагненні одержання банківських прибутків у сфері обернення. Об’єктивно необхідно повернути банківсько-фінансову систему країни обличчям до розвитку національного товаровиробництва і ринкової інфраструктури, створити економіко-правовий механізм залучення банків до кредитування виробничих інвестицій, форми залучення вільних коштів населення, розташованих у банках для інвестування конкретних проектів, забезпечення їм необхідних гарантій, наприклад, за допомогою дружніх розвинутих країн, зацікавлених в розвитку економіки України. Взагалі, в економічному механізмі інвестиційної політики на сьогодні практично зовсім не використовується блок залучення вільних коштів населення та нарощування їх частки у загальному бюджеті держави. У контексті зарубіжного досвіду таке становище не може розглядатися як економічно нормальне. Тому треба розглянути можливість обмеженого допуску для роботи з коштами населення надійних іноземних кредитних установ за умови прийняття ними помірних зобов’язань здійснення кредитування та інвестицій в Україні; забезпечити вільний доступ усіх видів приватних заощаджень на ринок цінних паперів та створити достатню зацікавленість населення у вкладанні своїх коштів у державні цінні папери; створити на законодавчому рівні систему надійних гарантій фізичним та юридичним особам щодо таємниці їх банківських вкладень. 
Кредити комерційних банків під розвиток підприємництва і вирішення пріоритетних програм, за розрахунками, можуть бути збільшені у 2,5-3 рази шляхом максимального залучення до кредитного обігу грошових ресурсів, що зберігаються у фізичних і юридичних осіб, а також перебувають у тіньовому обігу. Ці ресурси мають бути спрямовані на збільшення обсягів довгострокового кредитування (щонайменше у 2,5-3 рази). Розрахунки свідчать, що тільки за рахунок залучення до кредитного обігу додаткових коштів, які зберігаються (лежать “мертвим капіталом”) у домашніх господарствах, є можливість подвоїти інвестиційний ресурс. Економічно доцільно було б збільшити обсяги довгострокових вкладень в об’єкти з швидкими темпами їх обертання за рахунок відповідного скорочення частки короткострокового кредитування спекулятивного обігу, одночасно збільшуючи приріст ВВП і національний дохід держави. 
Для формування амортизаційного фонду як реального джерела власних фінансових коштів підприємств необхідно уточнити положення нової системи амортизації, в тому числі у таких напрямках:
– в умовах низької рентабельності роботи підприємств для формування додаткових джерел фінансування проведення всіх видів ремонтів передбачити нарахування амортизації для цієї мети з моменту придбання основних фондів за відповідними нормами; 
– для кожної класифікаційної групи основних фондів розробити і ввести інтегральну систему для норм амортизації з встановленням верхньої і нижньої меж відхилень від встановлених норм; 
– у кожній класифікаційній групі передбачити поправочні коефіцієнти для норм амортизації, що враховують специфіку виробництва і експлуатації основних фондів; 
– при використанні прискореної амортизації передбачити можливість застосування основних методів – лінійного, зниження остачі балансової вартості, суми чисел, а також їх поєднання в межах амортизаційного періоду. 
Форми та методи централізованої концентрації фінансових ресурсів для інвестицій, які мають непоганий потенціал, вимагають удосконалення механізмів їх реалізації в інтересах установлення оптимального рівня податкового тиску на підприємства та споживачів. 
Для посилення стимулюючої функції податків в активізації інвестиційної діяльності необхідно: 
– поставити рівень ставки податку на прибуток комерційних банків та інших фінансових установ, що видають довгострокові кредити на розвиток виробництва, в залежність від частки останніх у загальній сумі виданих кредитів; 
– встановити підвищені ставки мита на наукомістку імпортну продукцію, аналоги якої виробляються в Україні, на період реструктуризації цих галузей і проведення заходів з підвищення конкурентоздатності вироблюваної ними продукції; 
– ввести податок на викиди в атмосферу продуктів згоряння палива (вуглекислого газу, сажі, диму тощо). Платежі за забруднення навколишнього середовища сприятимуть раціональному використанню енергоресурсів, введенню екологічно безпечних видів палива і енергозберігаючих технологій. Надходження від цього податку слід використовувати на інвестування енергозберігаючих і “чистих” технологій; 
– розробити механізм реалізації такого елемента, як інвестиційні податкові пільги, при якому інтереси Уряду як власника бюджету та інтереси інвестора як платника податків були б узгоджені. 
Найбільш вузьким місцем механізмів реалізації тих чи інших методів є відсутність чіткої системи економічної відповідальності за неефективні рішення у сфері інвестицій та за неналежне їх виконання, що створює передумови для перетворення сфери інвестиційної діяльності у сферу кримінально-тіньову. Необхідно знайти законодавчі шляхи та застосувати економічні методи щодо використання джерел внутрішнього інвестування за рахунок коштів тіньової економіки, які обертаються, минаючи банківсько–фінансовий обіг, не беруть участі в інвестуванні розвитку національного товаровиробництва. За даними Мінстату України, частка приватних інвестицій становить всього 5% загальних інвестицій України, оскільки інтереси приватного бізнесу, перебуваючи за межами відтворення у сфері товаровиробництва, обмежуються переважно сферою спекулятивного товарообороту. 
Ситуація нині складається так, що треба або повернути сукупний капітал країни, її ресурсний потенціал на відтворення, кардинальне технологічне й організаційно-управлінське оновлення національного товаровиробництва на базі ресурсо- і енергозбереження, новітніх наукових відкриттів, або держава дійде до остаточного економічного занепаду, втрати її економічно самостійного існування, включення в сировинний придаток економічно розвинутих країн з усіма негативними наслідками для сучасного і майбутнього життя українського народу. 
Істотним джерелом внутрішніх нагромаджень є використання можливостей кооперації та корпоратизації високоефективного господарювання з відповідним об’єднанням фінансових і кредитних інвестиційних ресурсів для прискорення розвитку, перш за все високотехнологічних виробництв, конкурентоздатних на світових ринках. 
Об’єктивно необхідно створювати і розвивати фінансово-промислові групи, зміцнювати потужні виробничі комплекси, формувати великі господарські системи – могутні корпорації і промислово-фінансові групи. На їх базі зароджуються і розвиваються принципово нові інвестиційні механізми, що забезпечать самофінансування та зменшення навантаження на державний бюджет. Створення промислово-фінансових груп має стати одним з основних напрямів побудови майбутньої організаційної структури економіки, що відповідає світовим тенденціям економічної концентрації та інтеграції в умовах загострення міжнародної технологічної конкуренції. Діяльність банківсько-фінансової системи треба реформувати і в напрямі органічного поєднання її з системою промислового і агропромислового виробництва. Повинно відбуватися зрощування банківсько-фінансового і виробничого капіталів у всіх сферах економіки за прикладом розвинених країн. 
Поряд з державним стимулюванням розвитку великого бізнесу треба відкрити економічний простір для розвитку середнього і малого підприємництва у різноманітних його формах. 
При розвинутих ринкових відносинах широко розповсюдженим фінансовим інструментом інвестування стали різні форми лізингу. Його використання не знайшло відображення в структурі економічного механізму інвестиційної політики України. Необхідно передбачити всебічні законодавчі і організаційні заходи щодо розробки економічного механізму впровадження лізингу в практику інвестиційної діяльності. 
В останні роки, особливо у 1998 році, були прийняті важливі рішення з організації спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку для відпрацювання регіонального організаційно-економічного та правового механізму інвестування реструктуризації як складової частини загальнодержавного процесу реформування економіки. Створення спеціальних зон можна розглядати і як шлях до розробки моделі більш ефективної регіональної економіки, що функціонує під протегуванням та одночасно під контролем центральних органів держави, а в свою чергу адміністрацію зони – як попередника загальнорегіонального господарчого органу управління. Це відповідає і світовим тенденціям економічної регіоналізації в державах. 
У залежності від конкретних умов та задач реструктуризації, способів інвестування такі зони стають місцем будівництва підприємств для виробництва наукомісткої продукції в регіоні, товарів народного вжитку, іншої конкурентоспроможної продукції, полігоном для необхідної і суттєвої реструктуризації вже діючих у регіоні підприємств із залученням українських та іноземних інвесторів на пільгових умовах. Вже накопичений, хоча і поки що попередній досвід, з виконання відповідного Указу Президента та Закону Верховної ради України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності у Донецькій області”, свідчить про доцільність поширення та поглиблення роботи у такому напрямі активізації та підвищення ефективності інвестиційних процесів у державі. 
Можливі спеціальні зони і для проведення експерименту з примусового з боку держави реформування підприємств за рахунок, в першу чергу, власних ресурсів. Але у всіх названих випадках пільгові умови або державне інвестиційне регулювання для регіонального розвитку не повинні супроводжуватись зниженням ролі регіону у вирішенні загальнодержавних соціальних і економічних завдань.

© Чумаченко Микола Григорович – академік НАН України, член Президії НАН України, президент Української асоціації реґіональних наук;
Амоша Олександр Іванович – член-кореспондент НАН України, директор Інституту економіки промисловості НАН України.