Успіхи економічних реформ, що проводяться в Україні  багато в чому визначаються якістю і цілеспрямованістю здійснюваного переходу до нових методів управління і регулювання економічного і соціального розвитку в її окремих регіонах. Суть цього переходу полягає в розширенні господарської самостійності територій, передач на місцевий рівень управління значної частини функцій центральних органів управління, розвитку економічних методів регулювання діяльності суб’єктів, що господарюють на території даного регіону.

В умовах адміністративно-командної системи управління народним господарством вплив місцевих органів управління на підприємства, що знаходяться на підвідомчій території, здійснювалося переважно з допомогою адміністративних важелів. Регіон у даних умовах був зацікавлений у притягненні якнайбільше коштів підприємств для вирішення різного роду регіональних проблем шляхом позаекономічного примусу [1].

Економічні інтереси галузей і територій не збігалися з покладеними на них народногосподарськими функціями (виробництво продукції відповідної кількості і якості для галузей і забезпечення комплексного розвитку регіонів для території). Таке становище виникло в результаті оцінки діяльності галузей (підприємств) і регіонів, насамперед, за ростом валової продукції. Місцеві органи влади також відповідали, насамперед, за кінцеві результати роботи підприємств, що знаходяться на їх території, за цими результатами оцінювалася діяльність регіонів, які сприяли розвитку підприємств часто на шкоду територіальним інтересам.

Аналіз здійснення економічної реформи в регіонах України показує недостатню відпрацьованість економічного і правового механізмів узгодження інтересів органів управління і підприємств різноманітних організаційно-правових форм, що функціонують на його території [2]. Узгодження інтересів економічних агентів на території ускладнюється зміною статусу місцевих органів управління – вони одержують право розпорядження власністю.

Ринок припускає новий тип господарюючих суб’єктів, що володіють свободою економічної діяльності і підприємництва, а також передбачає становлення регіону в економічно самостійний, і орган, що самофінансується та забезпечує оптимальну взаємодію всіх суб’єктів його господарства, перехід на договірні відносини між регіоном і підприємствами, розташованими на його території, утворення з ініціативи підприємств і місцевих органів влади безприбуткових організацій для сприяння місцевому економічному розвитку і регулюванню виробничим потенціалом відповідної території.

Регулювання регіональних ринкових відносин, що розвиваються, визначається системою об’єктивних територіальних інтересів у досягненні збалансованого розвитку місцевої економіки на основі факторів, які забезпечують загальні умови для виробництва і відтворення всіх її господарюючих суб’єктів. Методи регулювання економіки регіону активно впливають на ефективність використання всіх територіальних факторів економічного росту. Необхідною умовою здійснюваних в Україні перетворень є перехід від територіального управління промисловим потенціалом регіону до територіального регулювання діяльності підприємств, усіх форм власності, розташованих у даній місцевості, до створення територіальних некомерційних організацій, що будуть сприятимуть розвитку економіки регіону, допомагаючи підприємствам і територіям успішно розвиватися і процвітати.

Проблема взаємовідносин підприємств і регіону (території), створення нових територіальних структур, здатних регулювати діяльність підприємств, насамперед комунальної форми власності, і сприяти їхньому економічному розвитку, продовжує залишатися актуальною, тому що змінюються умови, в яких працюють місцеві органи управління, а також змінюється загальна економічна ситуація в країні.

У ряді областей України для створення діючої системи місцевого самоврядування були розроблені свої нормативні акти, що передбачено Законом про місцеве і регіональне самоврядування. Наприклад, Черкаською держадміністрацією було прийнято тимчасове Положення (до надходження відповідних регламентуючих документів) “Про суспільне самоврядування на території Черкаської області”, що стало доброю підмогою Радам народних депутатів, як основної ланки на відповідному територіальному рівні, щодо становлення справжнього народовладдя.

Відповідно до цього документа розвиток суспільного територіального самоврядування наділяє місцеві влади повноваженнями, необхідними для того, щоб забезпечити послідовне дотримання всіх вимог комплексного підходу до соціально-економічного розвитку відповідного регіону і, в першу чергу, комунальні сфери господарювання.

Розширення економічної самостійності місцевих органів управління не означає посилення їхнього втручання в господарську діяльність комунальних підприємств. Головним напрямком їхньої діяльності повинно стати: регулювання і створення сприятливого “зовнішнього” середовища для надання послуг; вдосконалювання виробничої, соціальної й екологічної інфраструктур; проведення ефективного податкової політики; сприяння стабілізації цін, фінансово-кредитних відносин і нормативної бази, гарантований захист соціальних, екологічних та інших інтересів населення і т.п. [3]. Під безпосереднім керівництвом місцевих органів управління повинні знаходитися ті сфери місцевого господарства, які працюють на задоволення потреб території (житлове будівництво, теплозабезпечення, освітлення, наприклад), внутрішнього і зовнішнього попиту (водоканалізаційне господарство, транспорт). Місцеві органи виконують контролюючі функції з питань охорони навколишнього середовища, благоустрою тощо.

Відносини з економічно самостійними підприємствами комунального господарства повинні будуватися на договірній основі і з використанням економічних регуляторів: податки, встановлення граничного рівня цін і тарифів, кредити і т. д. Органи місцевого самоврядування не можуть втручатися в їхні справи, а повинні займатися інтеграційними процесами формування соціально-економічного середовища регіону, тобто управляти тими процесами, в яких зацікавлені всі підприємства і населення регіону і які непосильні окремим підприємствам [4]. Як показує закордонний досвід, вплив територіальних органів управління на діяльність підприємств носить переважно індикативний характер, що припускає використання системи регулювання [5].

Під регулюванням на регіональному рівні розуміють специфічний вплив місцевих органів управління на розвиток територіальної економіки, впорядкування і фінансове забезпечення регіональних програм, використання для стимулювання регіонального розвитку бюджетів різних рівнів, територіальних фондів, коли органи місцевого управління беруть на себе основну частину витрат із забезпечення підвищення рівня життя населення [6].

Механізм взаємовідносин Ради і підприємств різноманітних форм власності (в т. ч. і комунальної) відображений у такому документі, як “Договір взаємодії”. У ньому зазначені зобов’язання влади і підприємств, порядок внесення необхідних платежів, відповідальність сторін, інші умови взаємодії. Зразок цього договору вже широко використовується в багатьох районах Черкаської області.

Економічні взаємовідносини ради і підприємства здійснюються на основі податкової політики і повинні забезпечувати:

1. Економічну самостійність підприємства.

2. Зростання внеску підприємства в соціально-економічний розвиток міста.

3. Ощадливе й економічно безпечне використання підприємством ресурсів міста.

4. Зацікавленість рад у розвитку та підвищенні ефективності виробництва підприємства.

5. Соціальну захищеність жителів міста в зв’язку з переходом до ринкових відносин – неминучим ростом цін на товари і послуги.

6. Матеріально-технічне постачання соціально-побутових і комунальних структур міста, якісне поліпшення медичного обслуговування, загальноосвітнього і професійної підготовки молоді, підвищення культурного рівня населення.

7. Взаємовідносини ради і підприємства регулюються переважно економічними методами на основі законодавства України [7].

Договірні відносини є одним із шляхів притягнення додаткових ресурсів, резервів і можливостей для вирішення різних проблем території. Однією з договірних форм є система замовлень на виконання робіт, виробництво продукції для місцевих потреб, надання послуг і т. д. Причому необхідно забезпечити перевагу цих робіт економічними важелями, наприклад, введення додаткових пільг під час оподатковування.

Таким чином, основу взаємовідносин підприємств, особливо комунальної форми власності, і місцевих органів управління становлять економічні відносини між ними, що базуються на сукупності їхніх економічних інтересів.

Література

1. Велихов Л.А. Основы городского хозяйства. – М.: Наука, 1996. – 467 с.

2. Урусов В. Государственное регулирование межотраслевых взаимосвязей в АПК на уровне области // АПК: экономика, управление. – 1994. – №12. – С.56-63.

3. Голованов В.И. Управление и самоуправление в крупном городе: теория, опыт, организация. – М.: Наука. – 1997. – 463 с.

4. Gabbe, J.: Euregio-Regionale Grenzьberschreitence Zusammenarbeit an der Basis, in: ARL Fus 188, Grenzьberschreitence Raumplanung, Hannover 1992, 187-208.

5. Knieeling, J., Marschall, I., Riemenschneider, R., Sinning, H.: Landwirstschaft – Praxisbeispiele einer sozial – und umweltvertrдglichen Entwicklung in Lдndwirstschaft und Lдndlichem Raum, in A.S.G. Kleine Reihe, Nr47, Gцttingen 1992.

6. Крамаренко Г.О. Організаційно-економічний механізм управління житлово-комунальним комплексом / НАН України. Інститут економіки промисловості. – Донецьк. – 1998. – 36 с.

7. Дубовой Н.И. Жилищно-коммунальный комплекс района в условиях экономической реформы. – М.: Триада. – 1999. – 448 с.